Бути малоросійського селянства, від часу відокремлення Малоросса від Польщі, так мало з'ясовано, що досі панує менше — ніби до кінця XVIII ст. селянство це користувалося повною громадянською свободою, якої втратило по одному лаш указу” 3 травня 1783. Між тим, найближче вивчення предмета приводити до протилежних результатів.
Доля малоросійського селянства тісно пов'язана з історією країни. Як сама Малоросія, по приєднанні своєму до Росії, цілі півтора століття відчувала на собі коливальний вплив російської адміністрації, так і громадянський побут її станів — увесь цей час видозмінювався, поступово переходячи від тієї простоти форми, в яку поставило його вигнання з Малоросії поляків, до форм російського громадянського життя. Під цим впливом, у зв'язку з місцевими умовами, малоросійське селянство непомітно й поволі втрачало свої особисті права і полегшувало прагнення козацької старшини до розширення над собою влади.
Польська традиція, що перейшла від колишньої польської і західноруської шляхти до малоросійських землевласників, служила для останніх наочним зразком можливих відносин до селян *), а при тій обширності влади, якою користувалися козацькі старшини в Малоросії, їм не коштувало особливих зусиль підпорядкувати собі селян у підданство, а самим — зі старшин поробитися панами. Захопивши поземельні права у свої руки, старшина почала прагнути потім до відняття у посполитих права переходу, користуючись яким селяни могли протидіяти загальному прагненню малоросійських землевласників — розширити свої права над селянами. Таке прагнення, не становлячи собою в очах російського закону нічого незвичайного, мало-помалу почало знаходити собі підтримку в цьому законі, так що до кінця XVIII ст., з виданням указів 10 грудня 1763 і 3 травня 1783 років, які анітрохи, мабуть, не стосувалися суті юридичних відносин поміщиків і селян, у Малоросії de facto і de jure утворилося повне кріпосне право, ніби в силу природного порядку речей, що знаходив свою опору і своє виправдання в уже існуючому звичаєвому праві.