...джена в сотні мглинській, на ґрунтах і лісах козацьких-стрілецьких; а займалася ця слобода, як говорили, Даровського посланцями Ленкевичем і Чеховським, на гетьмана Скоропадського; також і млин на річці Ржачі займали на Скоропадського, людьми мглинської сотні. Душатин почав садитися 1710 р. травня 10; тільки при зайнятті цієї слободи не було тут ніяких власних земель Даровського; а (крім куплених у 1717 р. у Зубаренків) уже після смерті останнього, дружина його купила в неглюбівських жителів Хоменків землі, на яких у них були «уходи», заплативши їм сто талерів, на що здійснена була й купча в стародубському магістраті, з відома полковника Кокошкіна в 1721 р. Умови з душатинськими слобожанами були такі:
«Коли садив нас п. Даровський, розповідали вони, на слободі, саме на Душатині, то давав нам свободи літ на десять; а коли вийдуть ті роки, то більше нам ніяких повинностей не нести, а платити тільки на рік по сто талерів та ще доглядати за млином і відвозити розу (частина помелу, що припадає на хазяїна млина) у двір його, в Кулаги». Так справді й робилося за життя Даровського, але дружина його потім змінила ці умови.
Даровський одружений був з Анною Петрівною Ніс, дочкою прилуцького полковника, який здав Батурин Меншикову. Це була сама по собі жінка енергійна, а вийшовши за іншого чоловіка, Андрія Гудовича, відомого улюбленця Меншикова, Анна Петрівна здобула ще більше можливостей для виконання найкрутіших заходів щодо її підданих.
Даровський помер 1721 р., а в наступному році душатинці писали гетьману: «висидівши ми свободу літ вісім за покійного Даровського, стали платити по 100 талерів»
За життя пана нашого, згідно з умовою по сто талерів річного чиншу, а панщини ніякої ми не несли до цього 1722 р.; а в цьому році прислано до нас, щоб їхали на панщину; але ми не поїхали, покладаючись на нашу умову — платити на рік по сто талерів і ніякої більше панщини не знати.
Згодом знову прислали за нами, щоб Фхали ми на панщину, без відмовок; і ми виконуючи наказ пані Даровської, як своєї пані, вислали за цим разом, до неї своїх парубків, тридцять пать чоловік (півчварта десять).
Але як тільки прибули до неї ці парубки, вона наказала відразу ж покарати їх усіх, без винятку, батогами, за те, що не приїхали на перший її поклик. А потім покликавши і нас, наказала замкнути всіх в амбар і, виводячи звідти по одному, карала всіх киями, від якого бою дехто пролежав тижнів по шість і більше...»
93) Наступна скарга лубенського полковника Андрія Марковича (1726 р.) покаже, що слободи служили притулком не тільки від панських насильств, але також і від повинностей земських і військових.