Коли судовій владі доводилося вирішувати землевласницькі суперечки селян з державцями, то вона посилалася спочатку на звичай. Так, у 1708 р., Мазепа писав монастирським селянам села Уланова (Глухівського повіту) — «жителям уланівським підданим колишнім кафедральним чернігівським, в прочку увійшовшим в зарубіжні села, ознаймуєм, іж ясне в богу преосвященний його мил. отець архієпископ чернігівський доніс нам, що ви з свого легкомисля, віддалившись з тієї до кафедри чернігівської належної маєтності за границю, і ґрунти позосталі свої продаєте, поля туди приїжджаючи, засіваєте і засівки з копи жати позволяєте і всякі пожитки, власне, як там живучи, з своїх угідь отбираєте, що яко не слушне і праву здавна ухваленому противно діється, так ми ваш той самовольний поступок суворо ганячи, пильно упоми- 38) При продажу своїх земель, посполиті селяни засновували своє поземельне право на «безспірному спадку, від діда і батька»; напр.: «Юхим Швець, посполитий житель села Плешивця, продав ліс свій з лукою до Кам'яного, кам'янському попу Мойсею Некипілому... а взяв я від нього грошей готових рублів 13, та телицю третяку і овець дві; а той ґрунт у мене дідизний і отчизний». 1731 р. Арх. Малор. Кол., Спр. 580. -наєм і під жорстоким каранєм приказуєм, абисте до тих своїх позосталих ґрунтів од сього часу жадною мірою не інтересувалися... поневаж всюди таке обикновеніє єсть, же по відступленню на иншіє місця для житія підданих, ґрунта їх на державців спадають, а они тратять свою сукцессію» 39).
Поздифе, коли час зажадав від судової влади більшої точності оріговорів, державці своїх спорів з селянами стали спиратися на писаний закон, на литовський статут.