Під час свого звільнення Малоросія населена була дуже бідно, особливо по крайніх своїх межах, 81) Арх. Малорос. Кол., № 388. на півночі та півдні, і славилася по сусідах своїм поземельним багатством і доступністю останнього для всякого прибульця. Південні межі, за багатством своїх земель і за віддаленістю своєю від центру і влади, заселилися раніше; вже в 1651 р., коли польські війська стали постоєм у північній Малоросії, населення останньої рушило на південь:
«козацтво ж, що залишалося в містах, 82) вільно сходило з тих міст, кидаючи пожитки свої в місті, до Полтави і там слободи осаджували, а інші на ґрунтах московських слободи осаджували, не хотячи з жовнірами зоставатись і стацій їм давати, бо нестерпну стацію брали...» 83) За тим, після бідственної «чигиринщини», 84) з-за Дніпра рушила на Полтавщину ціла маса народу: Величко розповідає, що в 1674 р., після розорення турками Задніпров'я, «останок народу, що в містах і повітах тамтешніх через турчина незачепаних був, розсуджуючи свою недолю, а ні від кого згола жадної милості і оборони собі не надіючися, турецьких же данин людьми і дітьми, за вчиненим того ж зразком, щороку від себе сподіваючися, багатьма купами і таборами, зі всіх повітів, збирався, з болісними серцями 82) Ми вже бачили, що під „городами“ розумілася північна Малоросія, справжня Чернігівська губернія.
84) Так народ назвав час відомих чигиринських походів Самойловича, що розорили задніпровську Україну. Чигиринщину народ довго пам'ятав і в минулому столітті ще ставив її епохою свого літочислення: «я Григорій Григорович чиню відомо, що дід, батько мій і я народилися в повіті Пінському, і я зайшов сюди перед чигиринщиною...» Так свідчили селяни в 1799 р., коли їх питали про походження. Арх. Малорос. Кол., № 1550.
ТЕДДІ ПАЄІАїне чортів