Відділ III. 3 (b). Предмети відомства губернської канцелярії: Поліцейська частина

3. М 3373.— °) б. З. № 9573. Підтвердж. у 1719 р. і 1728. М 3418. 5299.— 3334.— ') П. С. З. № 5290. обиралися також із дворян. 5 п. указів № визначено обов'язки воєвод у цій частині управління: у містах своїх і повітах вони повинні були ловити розбійників, що з'явилися, за допомогою місцевих обивателів. Якщо ж з'являлися такі партії, що не можна було переловити місцевими жителями, тоді воєводи писали до губернатора, який постачав їх пристойною партією гарнізону. Але якщо воєвода знаходився на далекій відстані від губернатора, а поблизу квартирували армійські полки, тоді він вимагав партію солдатів від полкового командира, сповіщаючи про те губернатора. Кожному обивателю, який дізнався про злодіїв і розбійників, ставилося в неодмінний обов'язок сповіщати про те губернатора, воєводу і полковника і при затриманні допомагати. Поміщики ж або їхні прикажчики і старости, а в палацових волостях і синодальних вотчинах управителі, повинні були дбати, щоб у селах їхніх не було ні злодіїв, ні розбійників '). Але всі ці способи викорінення злодіїв і розбійників виявлялися недостатніми і виникала потреба знову посилати сищиків, які мало-помалу ставали постійною установою: так у 1744 р. у багато міст були послані ці сищики і їм видані інструкції ). Після цього затримання злодіїв і розбійників поступово переходило до сищиків, а губернатори і воєводи повинні були надавати їм при цьому допомогу 3). Нарешті, у 1756 р. відправлені були головні сищики, яким підпорядкувалися раніше послані сищики і розшукові команди. Крім злодіїв і розбійників, до відомства головного сищика віднесені були і колодники. Кожному головному сищику доручено було кілька губерній: казанська, оренбурзька, нижньогородська і астраханська — д. т. раднику Микиті Болотову; московська, новгородська і смоленська — т. раднику Зуєву, білгородська і воронезька — ст. рад. Житову-Бороздіну, архангелогородська — підполковнику Верьовкіну. При головному сищику - - 7 П. С. З. № 8333.— П.С. З. № 9028.— знаходилися: головна розшукова канцелярія і підлеглі сищики. З губернськими канцеляріями він зносився промеморіями, у провінційні та городові — посилав укази. Якщо ж за цими промеморіями і указами не було виконання, то на воєвод головний сищик писав губернатору, на губернатора подавав сенату. Зносини підлеглих сищиків з головним провадилися за допомогою рапортів. Вони з провінційними канцеляріями зносилися промеморіями, у городові — посилали укази. Про невиконання промеморій та указів подавали головному сищику °. Але скоро виявилися всі невигоди цієї установи: сищики втручалися у справи, що їх не стосувалися °). Тому уряд мало-помалу став знищувати цю установу: у 1764 р. у всіх губерніях гарнізони підпорядковані були губернаторам °), а наступного року від сищиків відібрані були військові команди, урядом сищики і кругова порука громад — виті, а викорінення грабежів і розбоїв надано було воєводам, під наглядом губернаторів. Штатами 1763 року при обласних канцеляріях призначені особливі військові команди: при губернських канцеляріях — із 132 чоловік, при провінційних — із 57, при повітових — із 99, при городових — із 14 '). Але незважаючи на це, гр. Сіверс, призначений у квітні 1764 р. новгородським губернатором, скаржився, що в губернії його поліції майже не існувало: У зв'язку із заходами, спрямованими на викорінення грабежів і розбоїв, перебувала система паспортна. До 18 ст. у нас існували тільки паспорти іноземні — так звані проїжджі грамоти, які повинні були мати як іноземці, які в'їжджали в Росію, так і російські піддані, які виїжджали за кордон. Зносини ж внутрішні — з міста в місто, з області в область — відбувалися цілком вільно, без будь-яких обмежень. Винятки існували тільки для духовенства, яке не могло відлучатися з єпархії без дозволу єпархіального архієрея, і для селян, яких не можна було ні приймати, ні тримати без'явочно і без відпускних. Уложення встановило порядок видачі проїжджих грамот воєводами *). Такий порядок тривав до 1749 р., коли губернаторам і воєводам наказано було дивитися, щоб в округах їхніх не було гулящих людей, і щоб без проїжджих листів нікого не пропускати 3 В указі 30 жовт. 1719 р. вперше зустрічаємо слово пашпорт: „де б не був на шляху той, хто їде або йде, спійманий, а пашпорта або проїжджого чи прохожого листа мати не буде — і такі люди тому ж за недобрих або за прямих злодіїв будуть визнаватися...“ “) Указом 20 грудня того- Див. книгу штатів.— ?) Див. історію суспільного права до XVIII століття п. Лєшкова, стор. 848 -- 848.— ж року підтверджувалося кожному від начальників своїх мати пашпорт або пропускний лист `). Встановлена таким чином система внутрішніх паспортів укоренилася ще більше внаслідок особливостей тодішнього способу в зборі податей на утримання війська. Плакатом 1724 р. встановлені правила для видачі паспортів селянам: якщо селянин відлучався від свого місця проживання не далі 50 верст і не в інший повіт, паспорт видавався йому за підписом поміщика, прикажчика або священика, в іншому випадку — за підписом земського комісара °). Зручність підробки письмових паспортів викликала указ 1726 року, який наказував земським комісарам видавати тільки друковані паспорти °). Паспорти видавалися різними відомствами. Ченці отримували їх від настоятелів своїх монастирів *), а для проїзду в іншу єпархію — подорожні їм видавалися самими архієреями °), купецтво отримувало паспорти з ратуш, подаючи для відома в губернську канцелярію °), ямщики — з ямської канцелярії від визначених на ями управителів 7); селянам же з 1736 р. видавали губернатори і воєводи, разом з визначеними для збору подушних грошей офіцерами *) і т. д. Сам нагляд за дотриманням паспортних правил постійно належав губернаторам і підлеглим їм воєводам °).