Відділ III. 3 (а). Предмети відомства губернської канцелярії: Судова частина (Юстиція)

3. М. 14.599. — уряду не вдалося сповна відокремити юстицію від адміністрації: ми думаємо, тому, що в нашій адміністративній системі й тепер проглядають колишні риси — непрямий, а часом і прямий вплив урядової влади на судову. У цьому відношенні наша адміністративна система стоїть далеко нижче від систем найважливіших держав Західної Європи. Ми не говоримо ні про Англію, де судова влада підпорядковує собі владу адміністративну, ні про Сполучені Штати, де в особі Верховного суду С.Ш. (Supreme Court of the United States) судова влада контролює навіть владу законодавчу, — ми скажемо про саму лише Францію, адміністративна система якої має так багато спільного з нашою. Незважаючи на широку сферу адміністративної юрисдикції, на конфлікти, що часто порушуються префектами, які розвинулися ще за ancien régime шляхом евокацій (par voie d'évocation) *), — юстиція у Франції, здійснювана незмінною коронною магістратурою, стоїть усе-таки дуже високо, будучи більш-менш незалежною від адміністрації. Сама організація вітчизняної юстиції може показати нам, що вона не сповна ще відокремилася від адміністрації: вдивляючись в устрій наших судових установ, ми можемо сказати, що всі вони — від сенату і до повітового суду — поряд із судовими справами здійснюють акти адміністративні: інститути опіки, вчинення кріпосних актів зосереджуються також у судових органах. Ми згодні з Блюнчлі, який схиляється на бік відокремлення юстиції спірної від добровільної, рекомендуючи вчинення кріпосних актів надати інституту маклерів і нотаріусів *). Ми бачимо дійсно, що в державах, де більше відокремлена судова влада від урядової, судові установи є судовими переважно: ні в tribunaux de première instance, ні в cours d'appel французьких не відаються ні справи опікунські, ні акти кріпосні. Перші належать до предметів відання juges de paix, другі — виключно належать маклерам і нотаріусам. Але якщо протягом 18 століття, до заснування губерній, законодавство наше не встигло відокремити юстицію від адміністрації, не встигло відмежувати юстицію цивільну від кримінальної і злило добровільну юстицію зі спірною, — то в розглядуваний нами час не вдалося виробити інші риси раціональної судової системи. Панувало поняття про вищу владу судову — про царя, як про найбільш безстороннього суддю. Поняття це складалося століттями: відомі деякі суди Грозного, відомо, що за перших Романових особи підлягали безпосередній розправі самого царя — як, напр., протопоп і причет московського Успенського собору. Незважаючи на розвиток державного начала, московські царі 17 століття все-таки зберігали стародавні риси — вотчинника, домовладики. У 18 столітті цей тип видозмінюється: в особі першого імператора всеросійського монархічна влада стала засвоювати собі європейські риси. Стоячи на чолі уряду, коло діяльності якого надзвичайно розширилося, государі російські не могли вже брати безпосередньої участі в суді. Починаючи з Петра В. стали постійно видавати укази про неподання прохань у власні руки государя. Вже в Уложенні Олексія Михайловича визначалося покарання за подання чолобитної государю, оминаючи приказ 1). Постанова ця була підтверджена в 1700 році 2) і в 1714 р. 3). Але незважаючи на ці підтвердження, чолобитники невпинно його царській Величності докучали про свої образи, не даючи спокою; і хоча з їхнього боку легко розсудити можна б, що всякому своя образа гірка є і нестерпна, але притому кожному розсудити ж належить, що яка їх безліч, а кому б'ють чолом одна персона є, і та якими військовими та іншими працями обійнята...» Наводячи такі резони, указ 1748 р. наказував подавати чолобитні у встановлені суди 4). Але приписи ці постійно порушувалися, порушення їх викликали нові підтвердження — і починаючи з Петра В. до кінця 18 століття ми бачимо указ за указом про неподання чолобитної самому государю. Так важко було суспільству відмовитися від засвоєного століттями погляду на царя, як на найбільш безстороннього суддю, і тим важче це було, що судді того часу...) П.С.