Відділ II. Адміністративний поділ імперії у XVIII столітті

3. М. 5585. 8613. 7638. — 6) П. С. З. № 6351. — розмежовані були повіти в 1724 р., коли губернаторам наказано було «на межах всякого повіту, де повіт від повіту відділяється, для знаку за шведським звичаєм поставити за казенні гроші кам'яні пласкі стовпи з висіченим написом на тих стовпах 1)». Ще точніше розмежовані повіти указом 11 жовтня 1764 р., з якого видно, що деякі повіти від постійного приписування їхніх частин до інших повітів так зменшилися, що кількість жителів іншого повіту не перевищувала 1000 душ. Тому «заради незручності в поділах повітових» указ 1764 р. наказав ті повіти, кількість жителів яких не перевищувала 10 000 душ за останньою ревізією, приписувати до інших повітів, але так, щоб після з'єднання не склалося більше 30 000 душ в одному повіті 2), це був уже крок до того симетричного поділу, який запроваджено було заснуванням губерній. Генеральне межування мало також вплив на округлення обласних одиниць: в інструкції землемірам 1766 р. наказувалося робити повітові окружні межі 3). Але тільки видання установи про губернії, що постановило, що в повітах або округах повинно налічуватися від 20—30 000 душ 4) — надало повітам вигляду точних і визначених адміністративних округів. Призначення осередків для цих повітів було надзвичайно штучним: звідси, можливо, і походить та спільна риса наших повітових міст, що вони міста тільки за назвою, на ділі ж являють собою найслабший розвиток міського життя. При заснуванні намісництв села перетворювалися на повітові міста. Це доручалося зазвичай генерал-губернаторам. Ось як описує пан Мельников це перетворення сіл на міста: «...очищали одну селянську хату для повітового суду, другу для нижнього земського, третю для городничого правління, четверту для в'язниці, п'яту для «привідних колодників», шосту д[ля] 1) П. С. З. № 4821. п. 3. — кордегардії і т. д. Приїжджав із губернського міста голова якої-небудь палати, а іноді й сам намісник, збирав чиновників міста, що народжувалося, відправляли молебень, складали протокол і місто оголошували відкритим. Швидкість, з якою відкривалися тоді міста, вражаюча, ледь імовірна. Вона цілком справедливо має бути віднесена до числа тих чудес, якими такий багатий блискучий катерининський вік. У нижегородському, наприклад, намісництві за вісім днів зроблено дванадцять міст, власне навіть не за вісім, а за шість, бо одного дня була неділя, другого — новий рік, а у свята ж відкривати міста було тоді не в звичаї. Отже, по два міста на день, а відкривало їх усього чотири людини. За такої швидкості дій неминучими були такі явища, які в наш час здалися б дивними: траплялося, що відкривали міста заочно. Таким чином, голова нижегородського кримінального суду Білокопитов відкрив повітове місто Василь, не доїжджаючи до нього верст сорок. Відкривши 28 груд. 1779 року, місто Макар'єв, він поспішав до нового року відкрити всі міста, що дісталися на його долю: для цього, не заїжджаючи у Василь, він відкрив його заочно, в селі Спаському, 30 грудня, а на другий день, тобто напередодні нового року, відкрив і третє місто — Сергач». Звідси походить, як показує пан Мельников, надзвичайно штучне розташування наших повітових міст: на повітове місто була перетворена підмонастирська слобода Макар'єва монастиря, а між іншим на протилежному березі Волги стояло багате та промислове село Лискове; поряд із жалюгідною слободою Княгиніною, перетвореною на повітове місто, стояло значне село Мурашкіно, неподалік від слобідки Горбатової — три промислових і багатих села Павлово, Ворсма і Богородське. Те ж саме було і в казанському намісництві, де на міста перетворили Царевококшайськ та Цивільськ і не зробили містом багатого села Богородського. У симбірському намісництві містами зроблені Буїнськ, Сенгілей, Тагай і Канадей, а не Усольє, Промзіно, Поріцьке. У володимирському намісництві — Гороховець, Меленки, Ковров, а не Іваново, Мстьора і Лежнєво і т. д. Перешкодою до правильного і більш відповідного місцевим обставинам розподілу повітових міст служила кріпосна залежність тих сіл і слобід, які раціональніше було б перетворити на повітові міста 1). У повітах перебували пригородки (приписні міста — на противагу містам справжнім), волості та стани. Багато пригородок скасовано було указом 11 жовт. 1764 р., тобто залишено поза штатом 2), і з них утворилися так звані й нині «заштатні» міста. Кількість цих пригородок у повітах була різною: іноді до одного міста справжнього належало 10 приписних (напр., у казанській провінції) 3), і до скасування кожне з них управлялося своїм воєводою. Волості та стани не становили ще у 18 ст. таких визначених адміністративних одиниць, як нині. Казенні села розписані були на волості і встановлений був порядок внутрішнього їх управління тільки указом 7 серп. 1797 р. 4). Що стосується станів, то правильний розподіл їх по повітах встановлено було тільки генеральним межуванням за Катерини II — до того ж часу приналежність станів до повітів визначалася ще писцевими книгами, а звідси походили іноді великі невідповідності: інший стан, належачи за писцевими книгами до одного повіту, лежав усередині іншого. Так, наприклад, хохловський стан за писцевими книгами належав до малоярославецького повіту, лежав же в межах повіту оболенського, до якого в 1769 р. і був приписаний 5). Волості та стани містили в собі сільські громади, відмінність яких від громад міських у цей час сповна визначилася. Міські громади стали відокремлюватися мало-помалу від сільських ще в 17 столітті. Головні моменти в цьому відокремленні: указ 1648 р., підтверджений в Уложенні, внаслідок якого приватні маєтки, що лежали біля міст, були відібрані від власників і приписані до тяглих земель — міська земля була, таким чином, округлена і відокремлена від земель повітових. Подальший крок був зроблений Новоторговим статутом 1667 р., за яким купці в усьому, що тільки стосувалося до їхніх поїздок, вилучені були з відомства воєвод і підпорядковані митним головам, які були виборними: посадські люди — міському самоврядуванню покладено було початок. Ще виразніше позначено відмінність міської громади від сільської указом 1681 р. про введення стрілецької податі, накладеної тільки на тяглі міста, на палацові міста і слободи, на повіти поморських міст і на олонецький повіт. Указами 1689, 1695, 1697 і 1698 рр. ще більше було розширено міське самоврядування: воєводи остаточно усунуті від участі в зборі податей, збір же і доставка в Москву покладені були на земських старост. Нарешті, остаточно встановлено міське управління в 1699 р., коли всі міста з поморськими повітами віддані були у відомство земських бурмістрів, підпорядкованих московській Ратуші. Із заснуванням же магістратів від міст відокремлені були поморські повіти, і міста утворили особливі станові громади 6). З цього часу сповна визначився устрій міського управління, яке, зазнавши різних змін протягом 18 століття, міським положенням 1785 р. набуло свого нинішнього характеру. Але й у 18 ст. зустрічаємо приклади закріпачення міських громад: Ямбург і Копор'є віддані були в приватне володіння кн. Меншикову, місто Венден закріплене було за канцлером Бестужевим. [Усе це докладно і чітко викладено п. Чичеріним в «Областных учреждениях России в XVII-м веке» і в «Обзоре исторического развития сельской общины в России». У відповіді ж п. Бєляєву («Еще о сельской общине») блискуче спростовано протилежний погляд як на розвиток громади взагалі, так і міської громади зокрема]. Сільська громада у 18 ст. мало-помалу наближалася також до свого сучасного вигляду. До кінця 17 століття чорні волості, за винятком поморських повітів, злилися з палацовими маєтками, і таким чином переважаючими виявилися громади власницькі — палацові, монастирські, церковні та поміщицькі, що поділялися на вотчинні та помісні. Указом 1719 р. про введення подушної податі цим власницьким громадам протиставлені були громади державні, з поселених на півдні та сході ясачних інородців, складені з однодвірців, на півночі чорносошних селян. Таким чином, поряд із громадами власницькими постали громади вільні — державні. Незабаром потім і у власницьких громадах відбулися зміни: поміщицькі громади, після злиття помість із вотчинами 1), з помісних і вотчинних перетворилися на одні вотчинні, підрозділившись за способом свого господарського управління на панщинні та оброчні. Секуляризовані Катериною II селяни духовного відомства разом із державними та палацовими віддані були в 1775 р. у відомство казенних палат, під загальною назвою казенних селян. Це з'єднання колишніх палацових сіл з іншими казенними тривало до імператора Павла I, який Установою про імператорську фамілію 5 квіт. 1797 р. із казенних маєтків знову виділив маєтки удільні, які повинні були скласти фонд, що забезпечував утримання членів імператорської фамілії 2). [1) Перший слід цього злиття можна підмітити в 1701 р., коли помістя і маєтності смоленської шляхти віддані були у вотчину. № 1885. Указ 23 березня 1714 р. про єдиноспадкування з'єднав помістя з вотчинами і деякими іншими майнами під загальною назвою нерухомих майн, підпорядкувавши їх однаковому порядку спадкування. № 2189. Нарешті, імператриця Анна Іоанівна, знищивши указ про єдиноспадкування 17 березня 1731 р., підтвердила, однак, «як помістя, так і вотчини, іменувати рівно одне нерухоме майно...» № 8717]. Таким чином, до кінця 18 століття сільська громада постає в трьох типах: громада державна, удільна і поміщицька. Теперішній час являє собою прагнення до згладжування цих різних типів, до перетворення їх на один: Найвищим указом 20 червня 1858 р. і Найвище затвердженими правилами: 1) про перехід удільних селян у міські та інші вільні сільські стани і 2) про клопотання у судових, позовних і взагалі цивільних справах цих селян з особами інших станів — скасовані ті обмеження, які значно зближували цих селян із поміщицькими; емансипацією кріпосних селян поміщицькі громади поставлені будуть також в інше становище. Так, протягом 18 століття мало-помалу встановлювалися нові обласні одиниці, що замінювали собою надзвичайно строкатий і різноманітний адміністративний поділ 17 століття. Разом із тим уряд намагався робити ландкарти і плани новим адміністративним районам — губерніям, провінціям, повітам, містам і станам. Так, у 1728 р. послані були геодезисти для складання ландкарт губерніям, провінціям і повітам 2); у 1764 р. видано указ про зняття спеціальних планів усіх губерній з їхніми містами 3); у 1769 р. повелено скласти повітові та станові межові книги і плани 4), а в 1770 р. станові плани належало робити окремо від повітових 5). Так з'явився новий адміністративний поділ: імперія розділилася на губернії, губернії на провінції, провінції на повіти, що складалися з волостей і станів. Волость — сукупність сільських громад, від яких окремо стали міста. Утім, сліди колишнього поділу зникли не відразу, і протягом 18 ст. нерідко...