Відділ I. Загальний погляд на розвиток обласного управління у XVIII столітті

3. М. 7408. — ... і бідність.» Хабарі поділялися тут на дві категорії: ті, що стосувалися державних інтересів — розкрадання державної скарбниці та злочини, і хабарі з чолобитних справ та кривди народу, від яких найпаче селяни приходять у розорення. За перші указ призначає смертну кару, за другі залишає на старих у тому ж році циркулярах °). На додаток до цього указу дається інший, що зобов'язує всіх обивателів — від перших державних чинів і аж до хліборобів — безпосередньо доносити самому государю на шкідників інтересів і на грабіжників народу. Ще примітніший указ від 24 грудня 1714 р., що забороняє хабарі та посули з визначенням за них покарання; на цей указ не раз посилається наше законодавство не лише у 18-му столітті, але й у царювання Олександра I. Головна спонука до видання указу полягала в тому, що хабарники часто виправдовувалися резоном, що, мовляв, це їм заборонено не було..... «щоб надалі, — каже указ, — шахраям... неможливо було жодної відмовки знайти: задля того забороняється всім чинам, які до діла приставлені, великим і малим, духовним, військовим, цивільним, політичним, купецьким, художнім та іншим, яке б звання вони не мали, щоб не сміли жодних посулів, казенних і з народу збираних грошей брати, торгом, підрядом та іншими вигадками, якого б звання вони і манеру не були, ні своєю, ні сторонньою особою..., хто насмілиться це вчинити, той вельми жорстоко на тілі покараний, усього маєтку позбавлений, шельмований і з числа добрих людей вивержений, або й на смерть страчений буде °)...» Для того ж, щоб ніхто зі службовців не відмовлявся незнанням цього указу, у 1724 році повелено було всім, хто призначався на посади в губерніях, підписуватися на двох примірниках указу 1714 р., з яких один відсилався до Сенату, інший залишався в тому місці, де служив той, хто підписався '). Ще раніше, у 1715 р., повелено було людям будь-якого чину на переписувачів, на збирачів і набірників, якщо тільки вони завдавали кривди і брали хабарі, подавати письмові донесення до С.-Петербурга в канцелярію Сенату, а в губерніях — губернаторам, які ці донесення негайно повинні були подавати до Сенату; за неподання ж відомостей особами, які знали про хабарі, визначалася сувора відповідальність ?). А щоб не було зловживань при зборі державних податків, у 1720 р. наказувалося про кількість зборів розіслати в губернії та провінції друковані укази, які священикам велено було читати в церквах парафіянам у недільні та святкові дні, «щоб кожен про ті збори достеменно був свідомий і нікому б не можна було додати або зменшити. А якщо хто понад те стане брати зайве, то не повинні слухати 3)...» Чимало дбала про викорінення хабарів і Імператриця Єлизавета Петрівна, ще з більшою енергією переслідувала їх Катерина II. Вступивши на престол, 18 липня 1762 р., вона видала указ про утримання суддів і чиновників від лихоїмства ‘“). Ще примітніший указ від 15 грудня 1763 року, про який ми скажемо нижче. У 1765 році був виданий новий указ про суттєві обов'язки всіх чиновників, у якому повелено «лихоїмні справи не неважливими, але такими, що руйнують правосуддя і шкодять державному становищу, вважати 5).....» Протягом 18-го століття уряд не вживав жодного заходу, не забороняючи виконавцям брати хабарі. Чи стягувалися державні податки — збирачам їх заборонялося лихоїмство 5). Чи стягувалися недоїмки — суддям та іншим нижнім служителям, під страхом смертної кари, заборонялося торкатися хабарів і подарунків. Чи збиралися рекрути — набірникам заборонялося з віддавачів брати гроші та харчові припаси *). Чи проводилася нова ревізія, чи призначалося межування — та ж заборона хабарів *). Кому б не видавалася інструкція — урядовому місцю — вона також завжди супроводжувалася постановами про хабарі: у морському Статуті 1720 року Генерал-Адміралу наказувалося бути хоробрим і доброго кондуїту, якого б квалітети з доброчесністю були пов'язані... «і оскільки корінь усьому злу є сріблолюбство, задля того кожен командувач аншеф повинен берегти себе від лихоїмства, і не тільки берегти, але й інших від того вгамовувати.» — Тут же капітану військового корабля заборонялося брати посули з торгових кораблів 3). У генеральному регламенті 1720 року визначалося також: «якщо хто з чинів колегії... через хабарі або інші наміри чим знехтує, таким за злочин як вищим, так і нижнім, належить чинити смертну кару, або вічне на галери заслання, з вирізанням ніздрів і відібранням усього маєтку».» В інструкції піхотного полку полковнику 1764 р. наказувалося також: «усі недозволені в полку і ротах поживи всіляко забороняти і не допускати 5)...» У наказі губернаторам, воєводам та їхнім товаришам 1728 року 8); у настанові губернаторам 1764 р. — та ж заборона хабарів. Чітке визначення кола прав і обов'язків обласних правителів, суворе підпорядкування їх контролю центрального уряду, встановлене заснуванням губерній, мало значно сприяти викоріненню хабарництва. До цього ж часу в устрої обласного управління існувало менше гарантій проти хабарництва. Підготовлені деморалізованим суспільним середовищем до всіляких адміністративних зловживань, правителі 18 століття до лихоїмства спонукалися ще й украйньою бідністю, що походила від недостатньої платні, якої вони іноді й зовсім не отримували. Цю залежність бюрократичної моральності від економічних обставин добре підмітила Імператриця Катерина II. Маніфестом від 15 грудня 1763 р. вона встановила нові штати, за якими були збільшені оклади колишньої платні і призначено утримання для тих осіб, які доти його зовсім не отримували, перебиваючись акциденціями — постійно висміюваними в сатиричних журналах того часу. Встановленням нових штатів Імператриця сподівалася виправити колишній порядок речей, за якого, як каже вона, до справ призначалися люди не лише нездатні, але й украй бідні, які ледве мали денний прожиток; не отримуючи ж жодної платні, вони дивилися на присутствене місце, як на богадільню, призначену не для полагодження справ, а для їхнього прожитку ) Щоправда, і після встановлення цих нових штатів нерідко «відкривалося, що знаходилися ще такі, які хабарничали на утиск багатьом і на шкоду казенному інтересу, а що найгірше, будучи самі начальниками і зобов'язаними собою являти взірець збереження законів підлеглим своїм, ті самі злочинцями вчинилися і їх у те ж зло завели *)...» Але тим не менш залежність бюрократичної моральності від економічних причин Імператрицею була підмічена вірно, і встановлення окладів платні, замість невизначених колишніх акциденцій, становило чималу гарантію проти лихоїмства обласних правителів. Доти ж «незаможних суддів гнітюча бідність» була невгамовним стимулом, що спонукав їх до страшних поборів, від яких так терпіло суспільство 18 століття.