ххі
Малороси, на їхню думку, намагалися підпорядкувати самі ж себе собі ж: безглуздість до відчутності! А все від заморського погляду на дружину, яку треба неодмінно відшукати і в нас, будь-що-будь, для пояснення того, що не піддається поясненню наших історіографів на свою руку. Але, залишаючи осторонь такі геніальні погляди на Козацтво, спитаємо: Що ж дивного, якщо до Вождя такого войовничого народу на ту пору від усіх чотирьох сторін йшли „послове” з привітаннями та поминками? „Так зараз по усіх землях слава Козацька і Хмельницького пішла, же Монархи різні відзивалися з приязню і подарунки присилали,” які: „...послове від Короля Угорського, Його Царської Величності з Москви, од Господарів Волоських (Валаського і Молдавського), з великими подарунками почали приходити” (стор. 13). Як звичайно буває в подібному випадку, вітальники, разом з тим, пропонували тому, кого вітали, не лише добрі побажання своїх „Потентатів”, але й заступництво, що зводилося зрештою до переходу в те ж таки підданство. Але Гетьман Козацький був наскільки щасливий полководець, настільки ж і прозорливий політик: він знав і бачив, що для успіху в рівній, а й того більше в нерівній, боротьбі, необхідні добрі стосунки до своїх сусідів, і тому намагався „виходити з ними на політиці”, тобто, не відчужувати їх від себе зарозумілістю, але й не подавати нездійсненних надій, а тим часом вичікувати, що покажуть обставини, і по них вже спрямовувати свої кроки до з'ясованої цілі. Що при укладенні Зборівського договору Хмельницький не думав ще ні про яке заступництво чужоземне, в цьому служить найкращим доказом його спосіб дії під час військових дій та самі статті для договору, в яких нічого особливого не пропонувалося на відміну від колишніх Козацьких пропозицій: не було нічого, що б прямо спрямовано було на загибель Речі Посполитої, або для
XXVI
ПЕРЕДІС.ІОВІЄ,